Свідчення

Що Бог поправляє, те пам’ятається довго

Таміла Золота

       Народилася я 18 червня 1936 року в селі Комарівка Бериславського району Херсонсь­кої області. В селі тоді був колгосп. За З км від Комарівки в селі Інгулівка був радгосп. Я вийшла заміж в Інгулівку. Через 10 місяців чоловік пішов в ар­мію. Я працювала з віруючими дівча­тами, хоч і не знала, що вони віруючі. Думала, що православна віра на весь світ одна.

Якось побачила дівчат (тепер це мої сестри по духу), як вони вдень на робочому місці стояли на колінах і молилися. Я стривожилася і не знала, що мені робити. Побачивши моє ваган­ня, вони сказали: «Заходь». Розповіли мені багато про Бога та про Царство Небесне, розказали, де вони збирають­ся, і я до них прийшла. Мені в них усе подобалося. Я плака­ла, коли співали псалми. На зібранні були молоді і старші — всього душ 10. Старшим був брат Яків Кубай, років 45-ти. Почула іншу мову і кажу, що я так ніколи не говоритиму, бо як можна говорити те, чого не знаю. Дали мені на один вечір старенький маленький Новий Завіт, що був лиш у брата Якова. Прочитала в ньому про дари Духа Святого. Почала просити Бога, щоб хрестив мене Духом Святим. Одержала цей дар дивним чином. Ста­ла вдома на молитву. Коли молилася «Отче наш», то в кінці молитви не змог­ла сказати «слава». Замість слова «слава» виходили з уст інші незрозумілі слова. Я впиралася, намагаючись прославити Бога. Нічого в мене не вийшло. Стало страшно. Встала з колін і пішла до сестри Ле­ни. Зараз їй 80, жвава, їздить на вело­сипеді, бадьора. Вона мене заспокоїла. Помолившись з нею, я отримала ду­ховне хрещення з ознакою інших мов. Відвідувала зібрання.

Мене влаш­товувало те, що не можна ходити в кіно, на танці та ін., бо коли чоловік прийде з армії, не буде пліток про ме­не. Скоро дізналася, що з віруючих насміхаються і називають їх штундами. Написала чоловікові в армію. Він відповів, що він вступає в партію, а я — в штунди, то в нас дороги різні. Я відповіла, що буду служити Богу, а дороги хай будуть різні. Уже в наступ­ному листі він писав: «Молись і будь моєю жінкою».

У Херсоні жили сестри моєї мами, пенсіонерки. Запросили мене до себе жити і працювати. До цього мама їм розповіла, як я вірую і молюся, то вонивирішили мене «спасти», тобто вихо­вати православною. Працювала я в дитсадку технічкою. Тітки дуже не любили віруючих і води­ли мене до православної церкви. Я часто, посилаючись на різні обстави­ни, відмовлялася, а сама відвідувала Дім молитви по вул. Робочій, 1. Там чомусь не закликали до покаяння і я ходила сама по собі. Я вже не могла хреститися рукою, але й не хреститися теж не могла — так була навчена змал­ку. Що ж робити? Як жити далі? Я була на роздоріжжі. Після роботи, коли всі залишали дитячий садок і йшли по домівках, я ще на деякий час лишалася. О 5-й ве­чора приходив сторож і чергував до ранку. Сторож лишався в кабінеті заві­дуючої біля телефону, а я у своїй групі ставала на коліна і дуже благала Господа, щоб відкрив, як мені жити далі. Молилася так: «Господи, Ти бачиш, що я на роздоріжжі й не знаю, що робити. Ходити до п’ятидесятників і прийняти водне хрещення не можу, бо там не хрестяться рукою. Ходити до право­славної церкви теж не можу, бо там хрестяться. Одні вимагають хрестити­ся рукою, а інші говорять, що цього не потрібно. А де ж служать вірно? Вони всі люди і кожен захищає своє. Кого ж мені слухати? Я — нічия, не лиши мене, Боже, відкрий Твою правду». Так що­вечора в дитсадку прохала я Господа, стоячи на колінах на килимку, де вдень гралися діти. Так минуло майже півтора місяця, і Бог показав мені сон: православна церква, обнесена високим кам’яним муром, побілена вапном. Мур дуже високий. За ним не видно було хреста, що стоїть на вершині купола. Зовні за 10 метрів від муру був прозорий пліт з трикутників, високий як і мур, а в пло­ті прозорі ворота, відкриті на дві поло­вини, дуже широкі. Я стою біля муру спиною до нього майже навпроти ши­роких воріт, тримаю в руках загальний зошит, відкритий, з переписаними вручну псалмами. Вхід до церкви роз­міщений в мурі з протилежного боку від мене. Звідти виходять люди з церк­ви і йдуть по кругу понад муром зліва від мене, прямуючи до прозорих воріт, до виходу. Всі перев’язані білими бин­тами, наче з війни чи з військового шпиталю. В одного забинтована голо­ва, в іншого — око, в іншого вухо, шия, рука підвішена біла, нога, йдуть з ціп­ками, на милицях… У кожного свої рани. Далі побачила Мужа років 30 без вад і бинтів. Одягнений в простий, сірий, добре випрасуваний чистий кос­тюм. Коли піднімав руки, зліва з-під борту костюма було видно червоний знак донора. Подумала: «Цей, мабуть, знає». Пішла Йому назустріч і, наблизив­шись, запитала: «Чи можна вас на хви­линку?» «Можно», — відповів. Говорив Він російською мовою. Показала Йому зошит і запитала, чи можна співати оці псалми. Він узяв зошит в руки, якусь мить розглядав, а потім сказав: «А, это тех, маловеров. Почему же нельзя, можно», — і хоче йти далі. Я знову зупи­няю його і кажу, що ще не все запита­ла: «Скажіть, будь ласка, чи можна і чи треба хреститися рукою?» Він каже: «Как хотите», — і знову починає йти. Зупиняю Його ще раз: «Не як я хочу, а як треба? Якщо треба, то я буду хрести­тися рукою, а якщо ж не треба — то не буду». В його руці з’явився шматок крейди, і Він каже: «А зачем, если у вас вот…», — і накреслив проти мене в по­вітрі великий і товстий хрест, наче поставив його навпроти мене і пішов на вихід до воріт. Мені так багато захо­тілося його розпитати. Я швидко наз­догнала Його біля самих прозорих во­ріт. Він вовтузився з замком, що висів на лівій половині воріт. Мабуть зби­рався їх зачиняти. Я запитала: «Ми з вами ще зустрінемося?» Відповів: «Да, мы с вами еще встретимся». Я заспоко­їлася, подумавши, що коли зустріне­мося, тоді я Його про все розпитаю.

       Сон скінчився. Я його зрозуміла так: бинти на людях і рани їхні — це гріхи. В кожного — свої. Муж який був вільний від бинтів — Сам Ісус Христос —   Праведник. Знак донора вказує на те, що Він віддав Свою Кров за нас, щоб ми жили. Я тоді уві сні пообіцяла, що не буду хреститися рукою. Може у сні Господь показав і більший смисл, але я більше сказати нічого не можу. На­приклад, за церкву православну; за той високий побілений мур, за яким захо­вана церква від людей. А хрест Господь поставив проти мене великий і тяж­кий, то так і є в моєму житті.

     Вранці пішла я на роботу. До вечо­ра думки про сон не покидали мене. В 5 годин вечора вже не лишалась на молитву. Прийшовши додому, поба­чила на полиці конверт. Тітка схопила той конверт (лист від чоловіка), підня­ла його над собою і каже: «Перехрес­тись — отримаєш». Я розгубилася, не знаючи, що відповісти. Потім в думці сказала Богу, що я взагалі більше хрес­титися не буду, а тепер перехрещусь ради тітки, щоб не було скандалу. Вона мирно віддала мені листа і… все. На­ступної ночі Господь знову показує мені сон:

     Вечір. Надворі сутінки. На великому горбі — товстий і дуже високий стовп. Я стою біля нього майже впритул. На рівні моїх очей я побачила прибиту до стовпа дощечку, а на ній — ступні двох босих ніг. Зверху на підйомах було видно рани від витягнутих цвяхів. На­хилившись вниз, біля стовпа побачила все те, чим мучили Ісуса Христа. Знай­шовши там якийсь іржавий цвях, я намагалася його втиснути в свіжу рану на ступні… Сон скінчився. Коли про­кинулась, було дуже важко і боляче на душі. Я зрозуміла, що недобре зроби­ла, послухавши людину.

     Хреститися перестала, але не нале­жала ні до якої церкви. Жила сама по собі. Через деякий час відрізала косу і зробила завивку. Ходила без хустини. В Дім молитви не ходила. Вдень пра­цювала, а після роботи була вдома. Світських розваг не знала, але й Богу не служила як належить. Жила тихо, ве­чорами вишивала. В тітки була Біблія. Я вибірково читала, хоч розуміла мало. Вранці і ввечері перед сном молилася завченими молитвами. Якось в молит­ві «Вірую» замість слів: «чаю воскре­сіння мертвих» я сказала: «чаю нещас­ного випадку». Вранці розповіла все тіткам. Вони вислухали і нічого не ска­зали. Я пішла в дитсадок і про цей ви­падок забула.

      Сталося це за місяць до 1 -го травня. Дитсадок охоронявся лише вночі. В робочі дні в ньому були працівники і діти. У вихідні і святкові дні технічки лишалися до приходу сторожа. Моє чергування вдень припало на перше травня. Я не заперечувала, та мені дуже захотілося в село до рідної сестри. Ме­не так тягло туди, що я не знаходила собі місця. Боліла душа сильніше від рани. Наче гадюка вилася в грудях, не терпілося: скоріше б! Одна молода тех­нічка погодилася лишитися в дитсадку за мене. Я й не чекала, що світська молода людина погодиться в таке свя­то сидіти весь день сама.

      Приїхавши до сестри, мені конче хотілося привести Валерія, мого пле­мінника, 12-річного братового сина. Ми всі його дуже любили. Він жив зі своєю мамою за 20 км. від сестри. їхати було нічим.

       У її чоловіка був мотоцикл К-750 з коляскою, на той час розібраний. Та я ні про що не могла думати, мені нічого в світі не треба було, тільки їхати! Піз­но ввечері зять Петро склав мотоцик­ла, глянув на мене і каже: «Поїхали!»

       Невістка зустріла нас радо. Подала на стіл вечерю і пляшку вина. Петро пив і заїдав, хоч був людиною поряд­ною і непитущою, ніколи не курив. Взявши племінника з собою, ми поїха­ли назад. І в дорозі сталася аварія, вна­слідок якої мені на голові закотило шкіру від одного вуха до другого, з потилиці доверху. Кучері мої вгрузли в голову, центральна вена геть оголена, але ціла. Кров текла так, що вся спина була мокрою. Голова опухла і тріщала. Лице не можна було розпізнати. Всі зуби хиталися. Дуже боліло в спині. У Петра — незначні синці. В племінника —   жодної подряпини. Було біля 12 го­дини ночі. Дістатися додому допомог­ла чергова машина.

       Господь виправив у мене все: і куче­рі, і лице, і зуби. Я лишилася живою. В лікарні постригли, все почистили, за­шили. Зуби з часом укріпилися. Лице — ніби нічого й не сталося — Бог Сам вилікував. Зняли шви і відправили мене на 3 місяці на лікарняний.

     Через три місяці отримала дозвіл працювати на своїй роботі, але не біль­ше 3-х годин на добу. Перебуваючи на лікарняному, я відвідала свекруху і її сім’ю. В неї було ще троє. З віруючих вони насміхались. Мене свекруха лю­била і нічого мені не казала про мою віру, хоч я вже й не була такою ревною. Коли гостила в свекрухи, якось зустрі­ла віруючих, до яких ходила, коли ще з ними працювала. Вони нашій зустрі­чі зраділи як і я. Не дорікали за мій стан і моє ходіння перед Богом. Розповіли мені добру новину про брата Євдокима. Коли він молиться з закритими вустами, то над ним зву­чить Голос Божий, і всі його чують. Цей брат мав 10 дітей, працював чесно, добросовісно. Навіть соломинки чужої не поклав собі в кишеню. Жив тихо. Дружина його жила так само. Я навіть не пам’ятаю її голосу.

     Якщо хто й насміхався з штундів, то не з брата Євдокима. Його поважа­ли всі. Зброї в руки не брав. За це важко працював на Уралі. Лишився живим. Останні дні доживав тихо й спокійно в селі Інгулівка.

     Ввечері я сказала свекрусі, що йду на зібрання. Якщо й не прийду ночува­ти, то хай не переживає. Вона не запе­речила. Зібралися ми у того ж брата Євдокима таємно, бо розганяли дру­жинники. Брат сів біля стіни без вікон. Зупинили годинника, і брат почав мо­литися, поклавши руки на коліна. Зра­зу ж над ним заговорив Дух Святий. Всім Його було чути. Голос ніжний, приємний. Здавалося, що хтось гово­рить за кафедрою з дуже великим нат­хненням.

     Цей вечір я запам’ятала на все жит­тя. Радість була невимовною. Ще й брат запитав мене чи я чула, що гово­рив Господь. Я відповіла, що чула. Для всіх віруючих, крім мене, це не було новиною. Голос Божий вони слухали завжди, коли на зібранні був брат Євдоким. Ще запитав мене, чи я зрозумі­ла, що говорив Господь. Я дійсно лише чула, намагалась зрозуміти, але не мог­ла. Брат повторив те, що сказав Гос­подь: «Кріпись, дочко Моя, бо на тобі Моя печать». Я не розуміла, чому мені слід кріпитися. Печать — це ж радість! Говорив Голос Божий наче іншою мо­вою, а враження таке, ніби нашою. Тільки чомусь не можна було жодного слова зрозуміти чи запам’ятати…

     Прийшов чоловік з армії. Народи­лося у нас двоє дітей: Сергій і Наташа. Ми з чоловіком ходили на різні застіл­ля, кіно і т.п. А Богу я говорила, що пити спиртного не буду (я його ніколи й не пила), але буду там, де мій чоловік. І губи нафарбую для нього, щоб не дивився на інших…

     Господь звершував наді мною Свою роботу, забирав все, що Йому не підхо­дило. Тут Він і мої нафарбовані губи поправив. А що Бог поправляє, те дов­го не забувається. Якось прийшли вве­чері до свекрухи (ми тоді жили в її селі), її собака підбіг до мене, скочив двома лапами мені на плечі, клацнув зубами прямо за лице, опустився на землю і побіг геть. Він відкусив в мене шматочок верхньої губи з правого бо­ку. .. Кров. Лікарня. Дуже боліло й пекло.

     Не зашивали, щоб не спотворити лице. Губа боліла довго, пухла, рана не зажи­вала, гноїлася. Говорити було важко. Замість верхньої губи служили зуби. Насіклася нижня губа, дуже розпухла і боліла. Ходила закутана хусткою май­же до очей. Болить, дихати нічим, важ­ко. Як я тоді каялася, що так робила! А як було добре до цього: губи як губи, нормальні. Ходи собі без проблем…

Я ж для мужа фарбувала губи І носила серги золоті!..

А Господь навчає (Він же любить!) Цінувати пахощі душі.

Бог звільняє душу від пороків,

Дуже дбає про її красу І працює в моїм храмі доти,

Поки плід достойний принесу.

Вдячна я Йому за всі страждання,

За Його прикраси на лиці,

Що привів мене до покаяння І тримає у Своїй руці.

І Господь знову вилікував. На губі й знаку нема, хоч часу минуло чимало, поки все стало як було.

     Ще навчив мене Бог не ходити на різні гулянки за чоловіком. Дуже тяж­ка наука Божа, коли не хочемо по доб­рій волі виконувати Його заповіді. Ко­ли нас запрошували, то я говорила Богу, що іду не заради свого інтересу, а заради чоловіка, щоб не ходив сам і не відбився від сім’ї. Господь і це не лишив без Своєї уваги, допоміг мені у цьому Сам, коли мені, здавалося, це було не під силу. Почала хворіти наша донька Наташа. І настали ходіння по лікарнях. Доводилося мені з нею бути в лікарні по місяцю і більше, догляда­ючи за хворою. В моєму розпоряджен­ні був лише один стілець.

     З великими труднощами Наташа закінчила 10 класів, потім Новобузьке педучилище. Працювала недовго. Ду­же любила дітей, а діти її. Але хвороба не милувала. Лікарі допомогти не мог­ли. Стала інвалідом 2-ї групи. «Швид­ка» від дому не від’їжджала. В домі плач, стогін, муки. Діагноз лікарі вста­новити не змогли. І я вже за чоловіком не ходила, та й він сам нікуди не йшов, було не до веселощів. Дочку поховали, коли їй було 28. Потім злягла сама. Думала: вже все! Але Господь підняв. Щоб відвернути мою увагу від горя, Бог дав мені писати вірші, яких я в своєму житті ніколи не писала. Це була моя утіха.

      4-го серпня 1998 року прийняла водне хрещення. Стала членом церкви ХВЄП в м. Миколаєві (провулок Кобера, 3). Дякую Богу, що Він зберіг моє життя і дав мені покаятися, стати Його дитям, мати в Ньому спасіння. Час від часу Господь нагадував мені про моє ходіння перед Ним. Коли я замовляла журнал «ЄГ», обіцяла написати те, що пишу. Але пишу тільки тепер…

     Була субота. Я попередила чолові­ка, що завтра йду в церкву на хліболомлення. Готуючись, молюся і весь час наспівую один і той же псалом: «Вот иду, сказал Он…» А сльози залива­ють очі. В другій половині дня я зверну­ла увагу на те, що співаю, і чому не висихають сльози. Почала молитися і кажу: «Господи, Ти йдеш до мене. Це Ти вийшов, щоб знов навідати мене. Господи, хочу завжди бути з Тобою!» А Бог питає: «А карантин витримаєш?» — «Витримаю, Господи, якщо Ти мені допоможеш. Без Тебе — ні». А сама ду­маю: який це ще може бути карантин?

      Не минуло, мабуть, і двох годин, коли я… зламала праву руку. Вийшла на поріг, посковзнулась, упала і… пе­релом. Зразу ж вилетіло з уст: «Слава Богу». Я зрозуміла, що це і є той каран­тин. Хоч і минуло вже 5 місяців (це сталося на початку березня), а «каран­тин» триває досі. З переломом наче все гаразд, та рука постійно терпне й дуже болить. Треба б звернутися до лікарні, але ж Господь сказав, що вилікує. Ось і чекаю. Терпнуть почала ще в гіпсі, перед тим, як мали його знімати. Ось так і кріплюся, як сказав Господь тоді через брата Євдокима.

* * *

Коли у переддень розлуки Печаль в душі розіллється рікою Тобі кажу я, беручи за руки:

Христос з тобою!

Коли на серці радість неземна Наповнене воно небес височиною Тобі повторю я оті слова:

Христос з тобою!

Коли розлука, сум і гіркота В душі твоїй, позбавленій спокою, — Все промине як сон — лиш пам’ятай:

Христос з тобою!

Люби й надійся, тихо та сумлінно Іди вперед дорогою земною,

І віруй в те, що завжди і незмінно

Христос з тобою!

Князь Р. К.

1886 р. Переклад з російської

Євангельський Голос 3/2005

Кстати, тоже очень интересно:

  • Свидетельство Святого Духа Безжалостен и страшен гнет Упавших стен Иерихона Пал необузданный народ - Противник Божьего закона Там необузданный народ, Где свыше нету откровенья Он сеет в плоть и прах пожнет И […]
  • Импланты для мозга До сегодняшнего дня чипы-импланты можно было встретить только в фантастических компьютерных играх, книгах и фильмах, но в ближайшем будущем они могут стать реальностью. Нейрочип со […]
  • Пролитие Крови есть цена спасения грешника Милосердие Божие к Своему творению проявляется в том, что Бог от начала усмотрел в искупительную жертву за грех мира Сына Своего Единородного Иисуса Христа. Кто отвергает жертву Христову, […]
  • Приходящего ко Мне не изгоню вон (Ин. 6:37) В жизни многое может показаться не очень важным но мы должны иметь способность видеть проблему, видеть грех и иметь мудрость и силу удаляться от греха и разрешать проблемы. Это все очень […]

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

Понравилась публикация !? Хотите получать новые прямо в свой почтовый ящик ? Нет ничего проще !